Бандерівка

Інші твори Додати коментар

- Бабусю, а хто такі бандерівці?, – допитувався другокласник Олексій, прийшовши зі школи.

- Ой, синку… Мий руки і сідай обідати, а далі –  вчити уроки!

- Ну, бабусю… Скажи, будь ласка! Ти – доросла, а я – дитина, а мама казала тобі колись, що психологи радять відповідати на запитання дітей. Дай відповідь, а не то я мамі все розкажу!

- Надумав бабушку шантажувати? Якщо твоя мама така розумна, то хай тобі і дає відповіді на тисячу твоїх незрозумілих запитань.

- Бабусю, ти маєш знати хто такі ті бандерівці! То люди за Україну чи проти? Дядько по телику казав, що до нас їдуть автобуси з бандерівцями. Хіба ти не радієш?

- Дитино, що з тобою? А ти чого того дядька слухав? Хіба мало мультиків зараз показують? Ще замалий для дорослих новин! Не знаю я що він там казав. Нам тут їх ще тільки не хватало. В нашому краю все добре – все працює, люди на роботу ходять. Сусідський Колька, що на шахті працює, ондечки минулого місяця вже 5 тисяч отримав, по 4 години спить, але має. А я пенсіонерка, то вже якось і за тисячу проживу – на ліки хватає, а ще трохи з городу, трохи діти допоможуть – лиш би спокій був навколо. На заході щось собі понавигадували, бєздєльнікі, то їм в Європу захотілось, то їм мітингувати кортить! Там ті бандерівці і живуть! – говорила бабуся швидше собі, ніж онукові.

- Ну, я казав, що ти знаєш! Дідусь називав тебе бандерівка,  – хизувався малий Олексійко, – я два рази чув, тому тебе і питаю. То ти не радієш, що вони сюди їдуть?

- Ах, ти, халамиднику! Що ти сказав? Зараз будеш наказаний! Нерви тріпати буде мені замість того, щоб уроки вчити! Дорослі говорять, а він підслуховувати береться, – не на жарт розгнівалась колишня «западенка», яку від рідного містечка розділяла тисяча кілометрів і 50 років життя.

Мовчки пообідав Олексій і з важкими думками пошкандибав до письмового столу. «Прийде Наташка зі школи – спитаюсь в неї, може вона знає, а може і в школі про це вчать», – не вгавав малий.

Тим часом його бабуся Олександра Гаврилівна поралась по господарству – поки донька прийде з роботи вона хоче встигнути, як завше, наварити, поприбирати і взятись ще за якесь рукоділля.

За вікном вже чорною хмарою висів ранній зимовий вечір. Поворушився ключ в замку і додому повернулась Неля – мама Олексійка.

«А мороз сьогодні, як ніколи. Цікаво, що там в Києві? Мам, ти не дивилась новин? Бо в нас на роботі щось з інтернетом трапилось, то я не  в курсах що там робиться…Може вже порозганяли відчайдухів…», – з порогу защебетала рудоволоса жінка років 35.

У відповідь – ні слова.

- Привіт! Щось ти занадто зосереджена на читанні. Що це, інструкція до ліків? Добре себе почуваєш?», – намагалась дізнатися Неля, яка не розуміла чим викликане п’ятихвилинне мовчання.

- Жодного слова, чуєш, жодного слова мені не говори про той всеукраїнський бунт. Якщо не хочеш вкоротити життя рідній матері. Дайте мені спокійно дожити! Скільки, скільки мені ще зосталось? 10 років? 20? А їм захотілось змін, захотілось Європу будувать. А ми, ваші батьки, все життя вкалуємо, щоб вам світле майбутнє забезпечити! Розвалилось світле майбутнє. Зараз вже незалежна країна. І що, знову не те?  Подумайте про нас! Нам теж треба хоч крихти спокою. Хоч на старості!», – тремтячи зі сльозами на очах молила Олександра Гаврилівна

-  Мамо, що ти кажеш? Чи не твої земляки там мерзнуть? Чи не найбільше західників на Майданах?

- Ще ти надумала мене бандерівкою обзивати? А я дивуюсь звідки малий такого набрався…  Я з хати вийти боюсь. А раптом хто згадає звідки я родом? Сусідів сторонюсь, а тут вдома переслідують. Горе мені, горе. Я ще жити хочу, дайте мені пожити ще хоч десяток літ!, – хрипіла пошепки жінка.

Нелі шкода було матері. Політичні питання в сім’ї традиційно не обговорювались, а сьогодні мама заговорила… В голові не вкладалось молодій жінці, що вона, яка виросла тут на сході держави переконувала маму-західнячку в доцільності змін у державі, в потребі демократичних метаморфоз: «Западенці» – як правило, політично активніший народ, а у нас – вдома великий виняток, пересадили квітку радянські горе-садівники».

Із-за темної хмари за вікном відчайдушно пробивався жовтогарячий захід сонця. Задумалась. З підвіконника злетіло необережне горня. Посеред тисячі осколків безглуздим пазлом розляглось вціліле зображення підсніжників…

«Подарунок чоловіка в перший день весни. Хм… А що символізують ці тендітні квіти? – усміхнулася. – Хай би то вже було на щастя…»

© Ірина Шушняк-Федоришин, зима-осінь 2014

Зображення – 1, 2, 3

0

Залишити коментар

*


6 − = 1

Ви можете використовувати ці HTML теги і атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>