Ще одна історія сходження на Говерлу

Подорожі Додати коментар

В кожного своя історія сходження на Говерлу, а у мене – своя: неповторна і водночас звичайнісінька. Як і багато інших наших земляків, мала таку мрію – вибратись коли-небудь на найвищу вершину українських Карпат. Водночас закрадався невеличкий сумнів: найвища гора – а чи не заважко?  «Але ж ідуть усі, кому лиш закортить – люди різного віку і фізпідготовки!» – дискутувала сама з собою. І коли мій друг сердечний запропонував: «На Говерлу не хочеш?», то зраділа не на жарт ;) .

В подорож запаслись не лише зручним одягом і взуттям, а ще й всім необхідним для пікніка з мангалом – планували зупинитись неподалік в селі на ночівлю, щоб зраночку наблизитись до її величності. Так і вчинили.

Наступного серпневого ранку без проблем відшукали дорогу і опинились біля шлагбаума на територію заповідника. Кілька хвилин повагались, обираючи складність маршруту – таки найскладніший оминули.

Спочатку був ліс. Чи то самонавіювання чи краса місцевості, та відчуття казковості не покидало ні на мить. Оголене коріння викликало асоціацію з дрімучим лісом і пов’язаними з цим «декораціями», хоча на дрімучість не було й натяку. Тихо собі торжествувала, що наразі нічого складного.

Річечка. Але не зупиняємось, фото не робимо –  бережемо сили і час, прямуємо вище. На зворотному напрямку дозволятимемо собі «ліричні відступи».

За якийсь час (а йшли ми досить таки бадьоро) сягаємо нової висоти: новий ландшафт – кущики, здається, ялівцю. Витоптані стежинки, шнурочки туристів з дороги зійти не дають. Хочеться все оглянути, зазирнути що, де росте, наробити безліч уявних стоп-кадрів і зберегти в пам’яті на все життя. Невдовзі пройшли і цей шматок маршруту.


Залишалось подолати ще останній відтинок дороги, найстрімкіший, вкритий лише травою. Посеред альпійських луків присіли на кілька хвилин перевести подих – підніматись вже було не так легко, а ще на такій висоті сонце почало припікати не зле. Побачили на траві ознаки життєдіяльності корови, а далі й саму винуватицю. «Ха, і коровам Говерла під силу. А до мене двадцяти восьмирічної закрадались сумніви (хоча й переконана, що корова таки молодша була ;) )» – регочу подумки з себе.

Загалом з погодою пощастило – без дощу, температура повітря відносно комфортна для підйому! Напередодні побоювалась грози на горі (панічного страху не маю, та на висоті 2061 м над р.м. дрижаки могли б не забаритися та й незадовго до цього чула про летальний випадок).

А тим часом… Трампарарам! Ми на вершині! Перемога! Ще не віриться. Вдихаємо на повні груди чистюсінького повітрячка.  Поруч лунають народні пісні, колискою, яких, дуже ймовірно, є івано-франківщина.

У подібні миті, коли ти майже наодинці з природою, завжди думається про вічне. На найвищій красуні Українських Карпат емоції змінювались піднесеним мовчанням. Навколишня могутність і краса могли розповісти більше за нас.  А ще  захотілось лягти горілиць і дивитись на небо – так і зробили. Саме тоді на небесному полотнищі з’явилась сіра хмара і раптом роздався звук грому. О, маєш! Здалось, що цей однісінький громик прогримів саме для мене, боягузки. Гарна серпнева погода тривала, та час був вирушати назад.

0

Залишити коментар

*


5 + 5 =

Ви можете використовувати ці HTML теги і атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>