Підсніжники і Рання Весна

Проза для дітей Додати коментар

Навколо царювала Рання Весна. З-під снігу пробилося двоє маленьких світлоголових підсніжників: Смішок і Біленький. Спершу вони купалися у сонячному промінні, ловили ніжний подих землі, раділи весняному Вітерцю, який жартував із ними –  здмухував сніжинки із гілок на тендітні голівоньки підсніжників. Вранці прокидалися від заворожуючих співів пташок, ввечері засинали, дивлячись у яскраві зіниці Неба. Все було по-казковому прекрасним. Та занудьгували молодечі серця і почали скаржитися одне одному.

– Сумне і нецікаве у нас життя, – нарікав Біленький, – ось, наприклад, лісові звірята стрибають, пустують. А які гарненькі собачки бігають у нас по лісі – доглянуті, веселі. Одним словом – пощастило!!!

– Та що там звірята… Поглянь на тих двоногих, що живуть за рікою. Вони наче господарі нашого лісу. То нами милуються, то нас зривають, потім ідуть у свій дивний світ – їм можна все! Мені хоча б день побути на їхньому місці! – із заздрощами пробурмотів Смішок

Цю розмову несподівано почула Рання Весна.

– Що це ви так розійшлися, набридла затишна і миловидна галявина?

– Не ображайся, Весно, нам все так цікаво, ми ще такі молоді! – прощебетали хором підсніжники.

– А давай, люба Весно, ми втілимо їхні мрії? – приєдналось до розмови Небо.

– Ну, що ж, батечку, до справи? – із посмішкою поквапила Рання Весна.

Враз примчав Вітерець, хвилю покружляв, десь у лісі крикнула птаха, після чого на галявину опустилась хмаринка. Ліс завмер в очікуванні. Хвилина тиші… і перед очима зацікавлених з’явився хлопчина, а біля нього стрибало мале цуценя.

– Ну що, бешкетники, задоволені? – запитала Весна.

– Ми щасливі, ми щасливі – схвильовано відповіли вони.

Усім на прощання помахали: хлопчик, той що Смішок – рукою, а Біленький – хвостиком і мерщій побігли у село, яке розмістилося за рікою і не догадувалось про прихід гостей.

Перед обома лежала широка і невідома дорога, яка манила своєю загадковістю.

І ось прибули вони у село. Навколо така духота, що аж хочеться стрибнути у воду.

– Ти поглянь Біленький, як час швидко збіг. Щойно ми народились на світ, а вже бузок і тюльпани цвітуть.

– Може це у них, в людей, так буває. Вік у нас коротший і дні тягнуться довше, треба ж життя побачити, гав-гав.

–  Ну, брате, ми його побачимо, ти тільки підожди.

Раптом підбігла до них бабуся, за мить ще одна і так прибігло чи не все село.

– Який гарний хлопчик – вигукнула перша бабуся.

– Мабуть, заблукав, – підхопила друга

– Ти звідкіля? – цікавились інші

– Не знаєш? У нас не пропадеш.

– Віддамо тебе до школи, – вирішили всією громадою.

– Будеш жити у мене і твоя собачка теж, – сказала перша бабуся, – у мене немає ні дітей, ні внуків. Я вас любитиму як рідних, а ви у важку хвилину мені допомагатимете.

Усі присутні, погоджуючись, закивали головами.

– Тебе як звати, голубчику? – поцікавилась Бабуся, шкутильгаючи до своєї хатини.

– Мене – Смішок, а мого друга – Біленький. Ми обіцяємо бути слухняними і вам допомагати в усьому.

І так зажили Смішок і Біленький повсякденним життям. Смішок ходив до школи, допомагав Бабусі носити воду, поливав квіти і мовчки радів, що не такий як інші його брати – підсніжники, нарциси, фіалки. А Біленький тим часом відганяв курей, охороняв стареньку хатину і грівся на сонечку.

Минали дні… Часом не все йшло гладко.

Одного разу Смішок загаявся з хлопцями і забув полити квіти. Важко описати, як засмутився бідолашний, коли побачив своїх родичів із похиленими голівками. У школі результати не завжди були успішними – нелегко було мрійнику, який звик насолоджуватись красою вечірнього Неба і вигадувати чудернацькі історії з Біленьким, вчити нудну математику.

„Яка велика на мені лежить відповідальність, – думав не раз Смішок – цікаво, але важко бути Людиною. У моїх руках була доля тих нещасних квіточок, так як у руках Неба наша доля з Біленьким”.  Та не хотів Смішок ділитися своїми роздумами з другом, мовляв, нехай собі живе і веселиться.

А у Біленького тим часом були свої похмурі думки. Звик він до людських похвал, які часто чув на лісовій галявині: „Ой, який гарненький, аж не хочеться зривати”, а собаче життя не таке вже й солодке, про це знають люди, та не знають підсніжники. Не знав про це і Біленький. Захочеш побігати, пострибати – вже на собаку гримають, не завжди впускають до затишної хатини. „У душі я той самий маленький підсніжник, який хоче уваги, теплих сонячних промінчиків. Підсніжник, який любить Ранню Весну і не любить Літо та спеку. Важко бути не самим собою,” – нарікав Біленький.

Подумав Біленький, подумав і побіг до Смішка, який у такий гарний і приємний день сидів собі на лавочці та й про щось думав, дивлячись на ліс.

– Мені так сумно і так це все набридло! Гав-гав-гав, – схлипнув Біленький

– Ну не засмучуйся так, тобі це не пасує. А зараз розкажи, що тебе бентежить?

– Що бентежить, що бентежить… Та не хочу я більше бути собакою і все!

– Сказати по-правді, то я тебе розумію, хоча думав, що це тільки зі мною таке діється.

– І що будемо робити, може розповімо нашу історію бабусі? А самі підемо до лісу просити Ранню Весну, щоб споглянулася над нами.

– Де ж ти зустрінеш Ранню Весну, якщо навкруги Літо? І бабусю не хочеться засмучувати.

Але Бабуся вже не один десяток років прожила, багато чого на світі бачила. Не уник від її погляду і смуток маленьких друзів. Довелося все розповісти.

– Звикла я  до вас, рідненькі.. Але кожен має своє місце під Сонцем, кожен має бути самим собою і нести свою нішу. Дочекаємось Ранньої Весни і я з вами піду просити в неї допомоги.

– Ми згідні. Бабусю, ви просто диво.

Прийшовши до згоди, всі дружно лягли спати. А вранці коли прокинулися, то дуже здивувалися: на столі лежав гарний вінок з найяскравіших лісових квітів. Від вінка йшло загадкове сяйво. Смішок підбіг до вінка і схопив його в руки.

–  Я-а-а-а не простий вінок! Я ваша надія.

–  Любий віночку, не зволікай.

– Біжіть мерщій на галявину, три рази покрутіться, хтось покладе мене на голову і торкнеться до іншого та разом вигукнете: „Знову Ранньою Весною я стаю самим собою!”

– Спасибі віночку! Спасибі Бабусю! Прощавайте! І побігли до рідного лісу, на рідну галявину. Зробили все, як велів вінок.

–  Біленький, який же ти красень, – милуючись сказав Смішок.

– І ти теж гарненький, – сказав знайомий голос десь із глибини лісу.

– Та це ж Рання Весна! – зрозуміли обоє. – Весно, ми такі щасливі знову бути тут. Ще раз просимо у тебе пробачення.

– Ну що, бачу, що пішла вам наука на користь. Ми без вас сумували, але не відпустити не могли.

Небо нічого не сказало, а тільки посміхнулося. Знову все стало на свої місця. Мешканці лісу святкували прихід Ранньої Весни і повернення Біленького і Смішка.

©    Ірина Шушняк-Федоришин

0

Залишити коментар

*


+ 7 = 11

Ви можете використовувати ці HTML теги і атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>