Пробач…
Пробач мені, я не живу війною…
Хоч на руках всміхається майбутнє
Рожевими як мрії яснами…
Так зоряно синіють оченята!
До мами, до зажуреного тата,
Який живе війною без війни
І гроші шле, хоча борги вухасті,
В холодні мокрі дні на східний фронт.
Пробач мені, я не живу війною…
У справах заховалась – за стіною
Строкатих буднів і варениці подій.
На мітингах, в обуреннях фейсбучних.
І журавлями думи всюдисущі
Летять у вирій далі від війни.
Але й все далі, далі від людей.
До затишку без елсідішного екрану…
Пробач мені, війна мене зламала,
Як гілку під байдужою ходою.
Розчавила, в мовчання закувала.
Змінила ніч на день, а день лишила.
Болить, бурлить, спинити вже несила…
Остерігаюсь божевілля кожну мить,
Та час настане – зцілиться душа
І принесе плоди. Плоди, як зорі…
© Ірина Шушняк-Федоришин, 2014