Тссс! Свята мить!
За зачиненими дверима було тихо. Здавалось, що я помилилась і потрапила не в дитячий садок, а в музей.
Щоденно тебе тут зустрічає компанія балакучих жабок з десятком запитань, вагонами вражень. Дитсадкове життя завжди вирує, кипить — хтось поспішає бавити лялю, хтось складати пазли,
а комусь потрібно в туалет, а за ним ще двійко, трійко, малюків, які готові допомогти порадами чи посприяти на ділі — відірвати клаптик паперу, злити воду, допомогти найменшим відкрити кран чи підтримати розмовою, щоб не довелось скучати. Familiengruppe, як не як, наче у багатодітній родині — старші дітки стають у пригоді молодшим. Молодці, браво!
Лаура поспішає повідомити, що Устина сьогодні “брав” не була, бо плакала і не була люб’язною до Олександри, яка в садочку є новенькою. Згодом з’ясувалося, що за обіднім столиком біля обуреної дитини мала сидіти одна з подружок – Асія, а не дворічна наразі незнайомка, тому вона забирала стілець і протестувала, а дітки ніяк не могли второпати її української мови, виразної і не за роками лексично багатої 🙂 Та найчастіше вихователька хвалить Устю, каже, що гарно вміє бавитись в колективі, а також без проблем може самостійно проводити час, занурюючись у світи своєї фантазії.
Ой, заклопотані малюки в садочку! А розв’язати зачіски-хвостики дівчаткам? А погратися: ти лев, а я песик? “Як це?” – питаюсь в дитини, а вона мені: “Патрік ричав, ніби лев, а я на нього гавкала” 🙂 А покрутитись перед дзеркалом, погосподарювати на дитячій кухні, провести і зустріти діток? А одягнутись на прогулянку і допомогти тим, хто не справляється сам? А витинати метеликів, ліпити динозавриків, розфарбовувати аркуші для майбутнього арт-проектику чи розфарбовуватись (зі штанцями, футболками включно)? Так, в садочку нема часу сидіти тихо. Ну, хіба що тиха година, але в той день вона вже мала бути в минулому.
Тож приходжу, а двері зачинені, за ними ні звуку!
Наважуюсь обережно відчинити двері. Півтора десятка мирних горобчиків, символом яких є мультяшний ”злий пташок”, повернули до мене свої голівки. Дітки сиділи за столиком. Мене атакувало відчуття, ніби приперлась на Святу Літургію в карнавальному вбранні, чи непрохано в чужу хату зі своєю мискою і ложкою і хочу приєднатись до обіду. Тож горобці повернули свої голівки в мій бік, задовольнили свою цікавість і відвернули голівки знову. Бо це був не лише один з моментів, коли їм відволікатись ніколи, це був особливий момент. Наша дитина винятком не стала – автоматично глянула у бік дверей і відвернулась. Наступні дві хвилини моя присутність нікого не цікавила, не мала жодного значення. Дітей пригощали шоколадкою! А далі вже донечка із замурзаним ротиком радісно вигукнула.: ”мама, мама вже є!” І побігла мені назустріч давати шоколадного цьомика. Але це вже було потім…
Порушувати урочисту мить, коли вихователь пригощає шоколадкою, зась усім!
