Дощик падає на стріхи,
На поля і на ліси
Люду вправному для втіхи,
Для багатства, для краси.

Соломійка плаче вдома
І розради тут нема!
Дощ для неї – наче втома,
День проґавила дарма.

Їй би у квача пограти,
А уроки – підождуть.
На скакалці б пострибати,
Й друзі в гості не ідуть…

„Я ображуся на тебе,” –
крикнула услід дощу.
А ромашка їй:„Не треба!
Я ж тоді не підросту!”

©    Ірина Шушняк-Федоришин