Коли збирання грибів є не лише збиранням грибів
Збирання грибів було для мене завжди чимось більшим, ніж просто збиранням грибів.
Коли ми з братом знали, що вранці тато збирається йти по гриби, то наполягали, щоб тато брав нас із собою. Тато робив це охоче, хоча ми його затримували, думаю, бо нам треба було трохи більше часу, але намагались не підводити.
Памʼятаю ті моменти, коли навколо поле було вкрите туманом, а подих ранку лоскотав ніздрі. Йшли десь 1,5 км до лісу. Вже за першими деревами починалась магія лісу — тут і там чувся хруст гілля, нас вітали перші мухомори, ми прислухались до кожного звуку — цікаво, манливо, подекуди страшно (хоча знали, що ведмедів у цьому лісі нема). Хвилин за десять ми вже йшли по мохових килимах. Як правило, там не було грибів або лише поодинокі, але я дуже любила те місце — воно було казково-мальовничим. Та вже невдовзі знаходили кілька підгрибків — дехто називає їх синяками. Також неподалік можна було знайти кілька лисичок.
Ми ходили, як ті гусята за татом.
«Давайте розійдемося, бо так гриби не збирають усі вкупі, але далеко не розходимось», — пропонував тато.
Ми слухались, але тоді перегукувались щохвилини. Бувало, тато знаходив гриб і не зізнавався — пропонував пошукати десь поблизу, бо «в таких місцях люблять рости» ті чи інші.
«Знайшов-знайшов!» — радів брат.
«А де він ріс? А як ти його побачив?» — допитувалась я, чи навпаки.
Іноді тато нас розчаровував: «То брехливий гриб».
Потім ми з братом порівнювали, хто більше назбирав.
Повертались із трофеями вже коли сонце добре припікало. Мама ще раз оглядала це все добро, ставлячи під сумнів деякі наші знахідки. Далі ласували грибами в сметанці.
Зараз вкрай рідко випадає нагода вибратись у ліс по гриби. А ще тепер маю острах переплутати, хоча наче й пам’ятаю, проте постійно перепитуюсь у тих, хто частіше практикує такі походи.
На вихідних були в лісі — і на мене «напали» маслюки. Інакше не скажеш, бо йшла я собі спокійно, нічого не шукаючи дорогою, вийшла з лісу — і тут… Маслюки, як маслюки: пахнючі, жовтенькі, з характерними вигинами й опуклостями, але не такі маленькі, як я звикла збирати, тому все одно перепиталась ще в родичів 
– одобрили.
Результат потішив — ще такими смачними вони мені не вдавалися!
