Вереснева прогулянка Semmering — Pinkenkogel у затишному колі землячок.
Мріям (гарним, великим і маленьким) належить здійснюватися. А мене вже кілька місяців (применшую) охопило бажання сходити в гори. Тож маленькою мрією це вже назвати можна. Загалом на прогулянках у горах буваємо не рідко, але так, щоб по-справжньому, не на підйомниках, а ніжками…, то не була вже цілу вічність 🙂 На щастя, у цей раз все склалось — вчасно була почута “правильними” людьми і невдовзі дали знати про одну гарну ініціативу.
Спершу, коли дізналася, що затіюється жіночий похід, то дещо була здивована: овва, а чому саме жіночий?! (Лише цікавість, нічого не маю проти, а як згодом ситуація показала, що рішення зовсім навіть вдале ;)) Далі з’ясувалось, що маршрут простенький і трішки завагалась — захотілось еверестів, мабуть, а не просто прогулятись лісом (і то в час, коли моя спина щось занатурилась — розболілась не на день і не на тиждень, а щонайменше на чотири місці). Не знала (або майже не знала) ніяких подробиць, зокрема щодо учасників, їхньої кількості тощо, але, гарно, що був список необхідних речей і зазначено про головні моменти. Прогноз обіцяв погоду не дуже обнадійливу. І виснаження брало своє: хотілось відпочити, через ту згадану спину, що поночі заставляла прогулюватись квартирою (були б вовки поруч і повний місяць, могла б скласти їм компанію у співах :)). Але, оскільки, це дуже нудно сидіти і прислухатися, що нашіптують тобі новоспечені болячки, повагавшись, вирішила, що треба йти: по-перше, рідко куди вибираюсь, по-друге, природа завжди надихає, по-третє, людей нечасто бачу останніх кілька до- і післякарантинних місяців.
Тож ціль мандрівки: Земмерінґ-Пінкенкоґель. Висота, що десь по пояс Говерлі. А якщо точніше, то Semmering сягає висоти 985 м над рівнем моря.
Чудовий ранок 6 вересня допоміг стягнути тіло з дивана (якщо по правді, знову прокинулась від дошкульного болю). “Куди тобі на гору?! Хто там тебе буде бавити?!” — бештала сама себе, і водночас збиралась. За кілька хвилин сонячне проміння привітно зазирало прямісінько в обличчя, у відповідь теж йшла і усміхалася. Зупинилась автівка і крізь опущену шибку пані намагалась щось мені сказати. Я вже приготувалась відповісти, що не дуже добре орієнтуюсь у назвах тутешніх вуличок (окрім, основних), але потім нарешті розтулила вуха і почула, що людині просто захотілось мене підвезти (мій наплечник виглядав не дуже переконливо — такий собі зовсім міський, невеликий, але може справа була і не в ньому, трапляються ж люди з добрими серцями чи навпаки — зі злими помислами ;)). На щастя чи на жаль, нам було не по дорозі, та погожого настрою цей трафунок додав.
Далі був поїзд і пасажири в масках, яким я добралась до головного вокзалу (Hauptbahnhof), де ми мали зустрітись і до якого, видавалось, не так вже й близько, та добиралась туди швидко і просто. На місці зустрічі ще нікого не було, бо було ще занадто рано. Та й добре — мала ще час купити дощовик. Повернулась, потинялась і тут чую українську мову — троє учасниць нашого походу виглядали інших, які підходили ще і ще. Не знала майже нікого з присутніх (одну людину — особисто, одну — візуально). Невдовзі нас назбиралось, здається, понад 11 осіб і такою гарною (не великою і не малою компанією) ми вирушили далі. Десь годину тривала поїздка потягом до пункту призначення, вартісь якої у обидві сторони обійшлась у районі 20Є (не дорого, не дешево, як на тутешні ціни).
А далі ми собі чимчикували некваплячись, спілкувались, жартували. Таки ніскілечки cкладно не було, але було відчуття, що не до магазину сходили, а таки гарно активно провели час. Було приємно і з земляками поспілкуватися_ і подихати свіжим повітрям.
Ввечері поспішила занотувати враження на Фейсбук, щоб потім не забулося :), які починалися словами: ” Лежу собі на дивані та лінуюсь поворушити й пальцем на нозі. Приємна втома накочується все більшою і більшою хвилею…” Така втома приємна, як подарунок!
Наступного дня моя спина мені подякувала (без лапок і без іронії) — розминка кісточок пішла на користь, правда, не надовго, та все ж таки! 😉
.
