Веселкова моя…
Україно моя, де є ти, а де броджу згублена я?
На стежках віртуальних широт виглядаю тебе спозарання
У емейли заховані рідні знайомі слова
і тривога і ніжність сплелись у гілках спілкування.
Перекреслений день, перемножений сум на любов,
Коли звістки приходять зі стольного граду невтішні.
Відігріти б тебе, змити з ран всю запечену кров.
Підросли ми, зміцніли… Наївність уже не колишня.
Заблудили дороги мене у далеких світах,
у величності Альп, у зеленонових горизонтах,
Та у затишку мрій я навшпиньки приходжу щодня
до підніжжя Карпат, до травнево-вкраїнського сонця
В моїх жилах течуть твого меду цілющі струмки.
Зліпок тіло моє з чорноземів і ніжної глини.
Ворог свій і чужий вічні сили безпристрасно п’є,
Розриває на захід і схід, південь нарізно від Буковини.
Не воюю на західно-східних новітніх фронтах…
Особисті жалі розбирають, лікують надії.
Оправдання безсилі, а зброя у мене – слова.
Оголилися нерви, а серце – пігулок воліє.
Хай багатство твоє не у векселях, а у піснях.
Не у золоті, нафті, а в тонах пшеничного скарбу.
В мудрих генах, поезії, праці, достойних умах.
Є Мойсей наш Франко, мудрий Савич і ми чогось варті…
Є Шевченко, Трипільщина, гордості Київська Русь –
Недаремно ми кістка у горлі лихого сусіда.
Я за тебе моя веселкова молилась й молюсь.
Не бездонна та скриня пандори, де сховані біди…
© Ірина Шушняк-Федоришин,
весна 2014
