Охматдит_8.07.2024
Вчора стоптала своїми ногами десятки кілометрів –
ниють м’язи, але дуже приємне відчуття.
Було…
Поки не дізналася, що навіжена росія
знову завдала ударів по Україні –
по дітях, по Охматдиту в столиці.
Ниє серце, затерпла душа, не спится.
Доки все це триватиме? Доки..?!
Цинізм, що виходить з берегів на всі боки
Як нещодавно розливались води Уралу й Ішиму.
Сама лише нецензурна лексика з ворогами цими…
(що називали себе братами)
Хай би собі варились у своєму казанку вічно.
І хай би той портал у російське пекло
заржавів би назавжди – щоб ні туди, ні звідти…
НІКОЛИ!
І хоч там нема дна – це щось на зразок скриньки пандори.
Не відчиняє її ніхто – лише в тому різниця
Вона сама регулярно вистрілює, сама собі ґзиться,
Неначе атомним стовпом стріляє ненавистю й злом.
Століттями… Голодоморами… Дикими заборонами,
Війною.
Тим часом діти з безволосими головами
стоять на вулицях під палючим сонцем
з крапельницями і жилками у запястьях
поруч зруйновані росією стіни лікарні.
Ще не розійшлись хмари пороху.
У декого кров цівками стікає по щічках.
У декого вже більше не стікає. Навічно*.
© Ірина Федоришин, 08-10.2024
*вічна пам’ять хлопчику, якого реанімовували в цей день і всім, хто загинув 8.07.2024 внаслідок російської атаки.
