Моя любов до куті родом із Карпат, а саме з Бойківщини. В дитинстві, як багато малюків, вередувала і не хотіла навіть доторкнутися до неї. Коли приїхали до бабусі в Турківський район, то запримітила в куті вишеньки. А хто не любить вишеньок? Таких не знаю (хоча, звісно, хтось десь та знайдеться).  Разом з вишеньками непомітно до шлунку потрапляли й інші корисні продукти  — горішки, які не сильно полюбляла у дошкільному віці, пшеничка і т.д. Оговтатись не встигла, як полюбила кутю. З якогось часу це мій улюблений сніданок після свят.

Мама зауважила, що дитина полюбила кутю (на брата вишні так сильно не подіяли :)), то й рада старатися — щедро додавати до куті вишень, щоб додати мені щастя та радості! Але на цьому ми з мамою не зупинились, бо під настрій іноді додавали ще кураги, і родзинок ніхто не відміняв у нашій хаті. Щодо кураги, то з часом минулося, а вишні незмінно вилискують своїми бочками у різдвяній страві.

Одного разу на роботі співробітник «розкритикував» мене  жартома за нетрадиційність куті. Намагалась пояснити, що для моєї родини це досить традиційний варіант. Присутність і доцільність вишень у куті відстоювала як могла, але, здається, почутою не була :). «Ні, Ірино, кутя має бути такою, яка була у наших предків, а там не було ні  вишень, ні родзинок, ні тим паче кураги», – апелювалось далі до традицій.

А у моїх предків були :).

Одним словом, плекати традиції це гарно, та варіативність традицій – це не зле, як на мене.