Сидить собі тихо-мирно ведмедик на коробці з іграшками.
Підійшла до нього Устина і намагається стягнути за лапу.
– Потрібний тобі той ведмедик?- питаюсь.
– Ні! – зайнято відповідає Устинка і продовжує свою роботу. Безапеляційно скидає ведмедика з “трону”.
За кілька секунд пояснює мені ціль своїх старань:
– Маня!

Спокійнісінько далі порпається у коробці і дістає потрібну лялю. Зітхає полегшено.
п.с.: добре, коли людина (вже у рік і трохи за пів) знає чого хоче, а ще добре, коли і ведмедики цілі, й дівчата щасливі 😉