Крихітка Мері стискає постійно плечі.
Тремтить, наче лист осиковий, та не від самотності…
Ватка у вушках поруч з сережками-золотом.
Курток благеньких валіза, бо так надійніше
не застудитись у місті камінносірому.
Холодно дочці єгипетській – сніг, хурделиця.
З домом її розділяють дороги повітряні.
Ще повернеться у край пірамід – настане час!
Не спинять війна і бідність тендітної дівчини.

Та спершу освіта в Європі чужій, як мачуха.
В кімнатці при церкві ночує: тут копти її сім’я.
Вчора хотіла спитатись де Вільгельмштрассе є –
Пані поспішно махнула, мовляв, не дам грошей.
Холодно, холодно, холодно, холодно, холодно…
Мері всміхається й гріє присутністю сутінки.
Тануть схвильовані глиби бездушних айсбергів…
Квітка пісків синайських,

Крихітка Мері…

© Ірина Шушняк-Федоришин, 2013