Я кличу твій коштовний інтелект
Своїм, як свіжий хлібчик, теплим тілом.
Щоб оживити монумент поміж газет
Малиново-спокусливим прицілом…

Торкнутись подиху зухвалим вітерцем
Артерії пульсуючої змійки
І заманити в поцілунки похапцем,
За мить додолу опустити війки…

Твій гумор, як животик мій, плаский
Мені ятристі стріли делегує.
А ти притишено ігристого налий…
О, бачу (знаю), що уже капітулюєш!

І застрибали фрази. Водограй.
Туманами окутались…. Розмились…
І ти стоїш перед порогом в рай,
Де нас лиш тільки двоє залишилось.

©    Ірина Шушняк-Федоришин