Поверталися пани з ярмарку додому,
Наступила темна ніч раптом, мов оскома.

Їхав з ними і Іван – чоловік з народу,
Вирішив панам зробити цікаву пригоду.

Для початку селянин добре всіх злякав,
Про опришків і злодіїв вміло повідав.

А коли година пізня приказала спати,
Не корилися пани – боялись лягати,

Щоб комусь не довелося ночувати скраю,
Й рано-вранці прокинутись у пеклі чи в раю.

Дав Іван свою пораду у скрутну хвилину:
„Ляжте головами всі на ось цю купину”.

Враз в’язати всім чуби спритно заходився,
Щоб бува вночі хтось з них на край не скотився.

Лиш пани позасинали – вже кортіло встати,
Бо спини, руки і обличчя щось почало кусати.

Гадали воші напосіли та й лаятися почали,
Сусідів по ночівлі з багнюкою звели.

Удосвіта, при світлі, збагнули, що купина –
То лісових мурашок доглянута хатина.

Надумали провчити Івана за те зло,
Але уже і сліду від нього не було!

© Ірина Шушняк-Федоришин, 2000

Зображення – картина О. Збруцької