Напередодні в австрійських школах ще був вихідний. Ми собі прогулювались неподалік школи, спілкувались. Дитина в передчутті навчання і зустрічі з новими друзями говорила щось про школу, про прийдешній день. “Сподіваюсь, що так. Будемо живі-здорові, то завтра побачимо”, – сказалося. “Мам, а чого ти сказала живі-здорові?” – не забарилось питання, хоча я ще до нього пошкодувала: справді, навіщо таке казати? Вголос: “Ну, бо можна захворіти і не піти до школи чи ще якісь обставини. А так сказала, бо є вислів “живі-зорові””. “А, ну добре… Звісно, що можна захворіти, а до чого тут живі?” – дивувалась донька. “Ну, так”, – чемно погодилась з дитиною. Потім ми вчасно лягли у ліжечко, щоб у добрій формі бути на уроках. Для мене то вже був момент, коли після багатого на прогулянки дня можна було собі присісти і, наприклад, зануритись у інтернет. Як показали вечірні жахливі події, таки завтра не завжди буває прогнозованим (((. Терористичний напад став громомторнадо серед погожого майже літнього листопадового вечора, але загалом щось напружувало — вдень фб-стрічка показала допис пароха української церкви у Відні, в якому йшлося, що напередодні “близько 30 турецьких підлітків штурмували церкву”, згодом, під час прогулянки, зустріли кілька бригад швидкої допомоги з не дуже привабливими зойками сирен. А далі був вечір(( і був ранок без школи — учні Відня сьогодні не були зобов”язані відвідувати школу.