Ми – сильні! Ми – українці!
-Ти сумний, чи мені так здалось? – питаю під час телефонної розмови племінника
-Так, трохи сумний.
-А що сталося, на когось образився?
-Ні, просто ніч може бути знову неспокійна. Багато ракет збирається запустити на Україну росія, – у слухавці чую спокійний, проте стурбований голос.
Серце стискається в той момент від болю, очі (мої) наповнюються слізьми.
-Не сумуй, може їх всіх перехоплять, – намагаюсь якось втішити дитину.
Мовчить.
-Ти боїшся тих звуків?
-Та не дуже, – каже хлопчик, якому трохи більше десяти років, а може просто не хоче зізнаватись.
Що сказати малому, який живе на заході України (начебто в спокійнішому реґіоні), але звуки тих клятих ракет і дронів чув вже не раз і каже про них “та не дуже”?!
Як його гризоти і всіх діток України поділити на 100 і ще трохи відняти?!
Сум.
Згадалось, як колись із дітьми була в австрійської лікарки на прийомі, то вона підбадьорювала наших молодших малюків під час щеплення: не бійтеся, ви, українці, сильні хлопці (була тоді з трьома хлопцями в неї), ваша країна, ваші батьки!
Ми — сильні! – нагадую собі, щоб не розплакатись.
