Стрілки стрибають…
І ще один тиждень промчав на раз-два,
Немов чемпіон із Ямайки.
А ти не спиняла його. Ти – права!
Летять вихідні – вільні чайки.
У лапках несуть кольорові ключі
До скрині із цяцьками світу.
І сяють ясніше стожари вночі,
І ніжить чутливіше літо.
Ти щедра на час – він лікує людей,
Рутиною ставить компреси.
В наметі святкуєш якийсь ювілей,
Як завше, без віскі, без стресу.
І свято твоє – у розмовах тремких,
В рядочках чийогось роману,
У сутінках серпня писати диптих,
Від джазу впадати в нірвану.
У кожній хвилині – неспішне життя.
Пуста суєта – від лихого.
Модерного світу нерідне дитя.
Не служиш монетному богу.
Розмінюєш тижні, полюєш на ґав –
Так думають люди. Напевно …
Час мчить і його ще ніхто не догнав –
Усі хвилювання даремні.
А стрілки стрибають – один, два, три, п’ять,
Дванадцять і знову перша.
Ще хору недільного звуки бринять…
Четвер – розпашілий вершник.
І прийде хвилина, настане момент –
Feedback прочитаєш у блозі:
«Спинись, божевільний людський елемент –
Зима вже стоїть на порозі!»
По ночах здіймуться осінні плачі,
Вітри заревуть міжсезонні –
З гілок обірвуть золоті дукачі
І лізтимуть в душу босоніж…
В кімнаті-гніздечку ввімкнеш нічничок –
Пасує на лист відповісти.
Напишеш короткий як сон, нічний пост:
«Придумали смерть песимісти…»
© Ірина Шушняк-Федоришин, 2015
