Подорожі

Ще одна історія сходження на Говерлу

В кожного своя історія сходження на Говерлу, а у мене – своя: неповторна і водночас звичайнісінька. Як і багато інших наших земляків, мала таку мрію – вибратись коли-небудь на найвищу вершину українських Карпат. Водночас закрадався невеличкий сумнів: найвища гора – а чи не заважко?  «Але ж ідуть усі, кому лиш закортить – люди різного віку і фізпідготовки!» – дискутувала сама з собою. І коли мій друг сердечний запропонував: «На Говерлу не хочеш?», то зраділа не на жарт ;).

В подорож запаслись не лише зручним одягом і взуттям, а ще й всім необхідним для пікніка з мангалом – планували зупинитись неподалік в селі на ночівлю, щоб зраночку наблизитись до її величності. Так і вчинили.

Наступного серпневого ранку без проблем відшукали дорогу і опинились біля шлагбаума на територію заповідника. Кілька хвилин повагались, обираючи складність маршруту – таки найскладніший оминули.

Спочатку був ліс. Чи то самонавіювання чи краса місцевості, та відчуття казковості не покидало ні на мить. Оголене коріння викликало асоціацію з дрімучим лісом і пов’язаними з цим «декораціями», хоча на дрімучість не було й натяку. Тихо собі торжествувала, що наразі нічого складного.

Річечка. Але не зупиняємось, фото не робимо –  бережемо сили і час, прямуємо вище. На зворотному напрямку дозволятимемо собі «ліричні відступи».

За якийсь час (а йшли ми досить таки бадьоро) сягаємо нової висоти: новий ландшафт – кущики, здається, ялівцю. Витоптані стежинки, шнурочки туристів з дороги зійти не дають. Хочеться все оглянути, зазирнути що, де росте, наробити безліч уявних стоп-кадрів і зберегти в пам’яті на все життя. Невдовзі пройшли і цей шматок маршруту.


Залишалось подолати ще останній відтинок дороги, найстрімкіший, вкритий лише травою. Посеред альпійських луків присіли на кілька хвилин перевести подих – підніматись вже було не так легко, а ще на такій висоті сонце почало припікати не зле. Побачили на траві ознаки життєдіяльності корови, а далі й саму винуватицю. «Ха, і коровам Говерла під силу. А до мене двадцяти восьмирічної закрадались сумніви (хоча й переконана, що корова таки молодша була ;))» – регочу подумки з себе.

Загалом з погодою пощастило – без дощу, температура повітря відносно комфортна для підйому! Напередодні побоювалась грози на горі (панічного страху не маю, та на висоті 2061 м над р.м. дрижаки могли б не забаритися та й незадовго до цього чула про летальний випадок).

А тим часом… Трампарарам! Ми на вершині! Перемога! Ще не віриться. Вдихаємо на повні груди чистюсінького повітрячка.  Поруч лунають народні пісні, колискою, яких, дуже ймовірно, є івано-франківщина.

У подібні миті, коли ти майже наодинці з природою, завжди думається про вічне. На найвищій красуні Українських Карпат емоції змінювались піднесеним мовчанням. Навколишня могутність і краса могли розповісти більше за нас.  А ще  захотілось лягти горілиць і дивитись на небо – так і зробили. Саме тоді на небесному полотнищі з’явилась сіра хмара і раптом роздався звук грому. О, маєш! Здалось, що цей однісінький громик прогримів саме для мене, боягузки. Гарна серпнева погода тривала, та час був вирушати назад.

Facebook Коментарі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *