Самотня лавка, схиблений ліхтар
І спогадів безцеремонних літня злива.
А я вразлива, як і сотні літ, вразлива…

…Співчутливо кивав старий звіздар,
Глянсуючи зірки від бур космічних
Для нас колишніх – юних і щасливих,
Де серце в солов’їних переспівах
Вигадувало ігри нелогічні.
Пручалось, виривалося чудне,
Так ніби сотні літ іще кохати…
Чумацький шлях манив, немов на страту.
Хто краще нічки в казку огорне…
І поведе по зрошених стежках
У день новий, де народилось сонце…
Усе в цю мить пізнати було конче.
Голубив крилами кохання птах.
Рука ледь доторкалася руки,
Зі снів у древнє місто завертали
Моргав ліхтар крізь вигнуте забрало
Згасали наодинці зірочки…

Сьогодні схиблений ліхтар вже не засне –
бентежним спогадам снує дорогу…