У цю трепетно-хвилюючу пору Прага знову зустрічала сонцем,
яке розлило свої промені у листопадово-поважній Влтаві. По ріці розважали охочих екскурсійні кораблики.

Карловим вечірнім мостом мчали карети-привиди і походжали відкриті до нового туристи-не-привиди.

Мить застигала в сотнях спалахів фотокамер. Відполіровані чиєюсь вірою у здійснення бажань і втрілення мрій статуї, задумано вдивлялись у осіннє небо, наповнене білими хмарами.

Вже не вперше викликав захоплення дід щасливої зовнішності з катеринкою.
Попід мостом юрмились лебеді та інші дрібніші птахи — ніби метушлива челядь і поважне панство (ах, такі фото пташок разом зі старом телефоном залягли в сплячку).

Думки переплигували безкінечні черепичні дахи і чіплялись за хмари, ніби за останні вагони потяга. За вже густі білі хмари.

Годинник на Старій ратуші нікуди не квапився. Він свою роботу знає — століттями рахує години, місяці, роки. Фігурки древнього куранта  періодично рухаються, потакаючи своїм механізмам, завчено і поважно. Вони, як і старий годинник, наповнені трохи минулим, трохи сучасним змістом.

Пивнички заманювали своєю домашністю, помноженою на уявне середньовіччя: «Зазирніть до нас, пригощайтесь щойно звареним!»
А там ще й в старезному пабі на акордеоні віртуозно сплітав акорди своїми виструнченими пальцями запальний музика, не оминаючи жодного столика, жартував у вуса. На підносах кельнерів витанцьовували грайливі келишки і пузаті бокали.

А колись мали іншу пригоду: просто перед нами проскрипів заржавілими воротами один з прихованих телепортів 😉 і ми втрапили на середньовічний банкет. Печена кукурудза, м’ясо з мангалу, густувате пиво Крушовіце… Розвага для туристів? То й що, та вже скільки років сидить у пам’яті.
Як і тоді, маріонетки з крамничок просились слізно: “Купи мене, золотце! І мене купи”. Віднєкувалась, щоб не піддатись на вмовляння, бо вже маю: гарного такого рожевощокого Пінокіо. Висить собі на гачку, але досі приносить радість.

А ще був театр. Так, після пива, після акордеону.  Чорний театр, де світло перемагало тіні, а тіні заступали світло. Красивий поєдинок тривав. Грала музика. Було цікаво, водночас тепло, затишно. На хвилинку чи вічність хотілось розчинилась у обіймах тої дивної, вкотре відкритої для себе Праги.

© Ірина Шушняк-Федоришин, 2016-2020